Цифрова історія –
осучаснене майбутнє історика?

Упродовж останніх п’яти років я була причетна до вступних кампаній та пов’язаних з ними промоцій рідної кафедри історії у Києво-Могилянській академії. Найбільшою нашою проблемою у ці роки була недовіра до спеціальності з боку батьків абітурієнтів (вони часто відраджували дітей від нашої неприбуткової сфери діяльності) та з боку бакалаврів-випускників кафедри (частина з них воліла змінити спеціалізацію на магістерці з прагматичних міркувань).

І справді, зрозуміти обидві позиції можна. Адже у світі швидких змін, трансформації способів передачі знання, захоплення великими даними, історична наука може багатьом видаватися застряглою у минулому, яке вона й досліджує. То ж цілком доречним може бути питання, в яке майбутнє можна потрапити, опанувавши її? Відповідь на нього добре сформулював випускник нашої кафедри, а тепер заступник міністра освіти та науки Єгор Стадний:

“Ми не вивчали історію, ми вчились досліджувати минуле і писати історію. Безумовно дати та розвиток подій для нас були важливими, але ціллю було навчитись працювати з джерелами інформації про наше минуле, навчитись відрізняти в них правдоподібні свідчення та вигадки, а також вміти навчитись грамотно, коректно та цікаво розповісти про наше минуле на основі цих свідчень. Не подумайте, що це якісь вузькі навички, які потрібні лише історикам. Я вже восьмий рік працюю аналітиком і саме завдяки навчанню на кафедрі історії я зміг розвинути аналітичне мислення та здатність критично сприймати інформацію. В інформаційний, цифровий вік – це найбільш затребуване вміння.”[i]

По суті, Єгор Стадний у своєму відгуку про кафедру підтверджує те, що ми справді даємо добру фахову історичну освіту. Адже навчитися критикувати джерело – це суть нашої професії та її методології. Однак, чи справді цим і  мають обмежуватися навички історика сьогодні?

Упродовж останніх чотирьох місяців мені довелося шукати власні відповіді на ці питання, занурившись у царину цифрової гуманітаристики та, власне, цифрової історії. І я вдячна Українському культурному фонду, який, підтримавши наш проект, спонукав мене до цього. Це були місяці, коли довелося детально розбиратися з теоретичною та практичною кухнею цифрової історії, ознайомитися з давно і нещодавно зреалізованими цифровими історичними проектами, прослухати онлайн-курси, опанувати ArcGIS і не тільки, а головне – зібрати команду дослідників для створення сайту “Київ інтерактивний“.  Ще одним результатом цих пошуків буде авторський курс, який я прочитаю в Києво-Могилянській академії та в Центрі міської історії у майбутньому.

Тож, які відповіді на поставлені вище питання дає цифрова історія? Почну з того, що я поділяю думку Гербена Загсми (Gerben Zaagsma), який вважає, що “цифрова” – це перехідне окреслення, адже історія завжди залишатиметься історією. Тимчасова ж прив’язка до “цифри” тут обумовлена тим, що на даному етапі дослідницькі проекти з історії, які виконуються за допомогою комп’ютера та обчислювальних методів при пошуку відповідей на дослідницьке питання, обробки даних, їхньому аналізі та представленні, все ще є новинкою в історичній царині[ii]. Однак, можна передбачити, що так само, як історики навчилися набирати свої тексти у комп’ютері, опанували пошук літератури в електронних базах, а тепер впорядковують збережені матеріали на драйверах чи у хмарах, вони поступово так само навчаться кодуванню, візуалізації, створенню мап тощо. Поки ж цього не сталося, триватиме дискусія про принади т.зв. “аналогової” та “цифрової” історії. У чому ж вона полягає?

Вона насамперед стосується дискусії про суть історії як дисципліни. Це пов’язано з тим, що цифрова історія є насамперед викликом. Вона підкреслює, що звичного нам “набору історика” (критичного методу, кабінетної роботи, монографії як доказового результату дослідження) недостатньо. По-перше, на часі вчитися критикувати цифрові інструментарії та алгоритми, за допомогою яких ведуться цифрові дослідження. По-друге, цифрові проекти – це не ізоляція у вежі зі слонової кістки, а робота в команді і це завжди командний результат. По-третє, лінійному викладу минулого можна протиставити різноплановий виклад, закорінений в місці, а не у часі, в синхронних проявах явищ, а не у серійній вибірковості, характерній великим наративам. І по-четверте, цифрова історія передбачає інакшу взаємодію з аудиторією. Читачі сайту – це не пасивні споживачі інформації; вони отримують можливість самостійно досліджувати, відкривати, ставити питання до оцифрованих та візуалізованих даних. Отже, цифрова історія – це про нові знання та дослідницькі навички, підхід до дослідницької роботи, уявлення про можливості репрезентації історичного знання, активна взаємодія з читацькою аудиторією[iii]. 

Чи мають зазначені особливості цифрової історії сприйматися та братися на озброєння усіма без винятку істориками? Безперечно, ні. Кожен має право вибирати, яку функцію виконує для нього комп’ютер у роботі з минулим: чи це місце збереження власних даних і засіб комунікації зі світом; чи ж це допоміжний (штучний) інтелект, що дозволяє вирішувати дослідницькі завдання, який спочатку вчиться, а потім уже читає для вас гігабайти інформації, візуалізує дані у графіці чи мапі. Але разом із тим, так само ті історики, які воліють займатися ЦІ мають отримати право це робити. А для цього мають бути створені відповідні умови. Чи ж є вони в Україні? Відповідь проста: ні.

Початки цифрової історії у західній науці сягають 1960-тих. Новий сплеск уваги істориків до обчислювальних технологій був зумовлений появою персональних комп’ютерів від другої половини 1980-х (чи треба нагадувати, коли вони з’явилися на столі в українського історика?). Наприкінці 1990-х років американські історики уже пишуть про минуле та майбутнє цифрової історії[iv]. Кількість проектів, які розроблені ними та європейськими колегами з країн ЄС на сьогодні годі порахувати. Однак, причина, чому все так інакше в них і досі не так у нас, лежить не лише в фінансовій площині. Так, цифрові проекти дорогі, вони вартують мільйони євро та американських доларів. Але для того, щоб це стало можливим, спочатку мало відбутися те, що я називаю появою “цифрового мислення”. Про що мені йдеться?

Цифрова історія неможлива, якщо хоча б частина істориків не почне сприймати джерельну базу як набір даних (потрібно навчитися розпізнавати дані у тексті), проаналізувати які йому може допомогти комп’ютер. Так, можна перечитати підшивки газет чи стоси мемуарів очима і вибрати з них потрібну інформацію на основі звичного принципу глибокого читання (close reading) сфокусованого на мікрочитанні одного тексту. Але можна довірити цю частину роботи машині, застосувавши на практиці принцип віддаленого та машинного читання з увагою до макрорівня, звідки, завдяки використаним обчислювальним методам вибираються об’єднуючі тенденції, взаємозалежності та кореляції[v]. Усвідомлення істориками зазначених та інших дослідницьких можливостей, які відкривають великі дані, – це перший крок в напрямку і до актуалізації в Україні питання появи оцифрованого репозитарію культурної спадщини. Так, історики, а разом з ними й інші гуманітарії, б мали поставити на порядку денному цю вимогу руба, адже, як писали класики цифрової історії Даніель Коген та Рой Розенцвайґ: “Найбільш важливою зброєю у побудові цифрового майбутнього є активна участь у створенні цифрової історії сьогодні”[vi].

Чому я загострюю увагу на цифровому репозитарії? Тому що, будьмо відвертими, ті оцифровані фонди, які ми на сьогодні маємо, – це не те, на чому можна базувати розвиток дисципліни в Україні. Проблема не стільки навіть в їхній порівняно мізерній кількості, скільки в їхньому форматі: вони є нечитабельні, бо це копії сканованих зображень без подальшого їхнього розпізнання (хоча б нерукописної частини фондів). Але, звісно, це уже також прорив у порівнянні з ситуацією, яка була ще кілька років тому. Для того, щоб стало інакше, має змінитися насамперед мислення керівництва культурних інституцій.

Вони самі мають зрозуміти, що це не відвідувачі їхніх установ, часом шляхом судових рішень, мають вимагати відкритості. Ні! Відкритість має стати гаслом керівництва культурних інституцій. У цьому полягає їхня місія в сучасному світі. Щоб кожен керівник/керівниця, полишаючи свою посаду, міг/могла сказати про себе услід за професором і директором Гарвардської бібліотеки (2007-2015) Робертом Дарнтоном: “Якби я міг охарактеризувати одним словом, що я робив з 2007 року, то цим словом було б “відкритість” – я відкрив Гарвард світові”[vii]. Бо відкритість – це шлях до перетворення інформації в знання. Чого вартує наша культурна спадщина, що гниє в підвалах архівів, досі лишається неописаною в музеях, позбавленою каталогів, якщо вона є надалі закритою для дослідників? 

“Цифрове мислення” передбачає також зміну відносин між операторами культурних інституцій та дослідниками. Адже в основі цифрової гуманітаристики лежить й розуміння, що завдяки оцифрованим матеріалам ми шануємо життєвий час дослідника, розвиваємо його потенціал, бо оцифровані фонди дозволяють опрацьовувати матеріали швидше та ефективніше, бо те, що фізично можна було переписати в архівах чи бібліотеках протягом життя, тепер можна опрацювати за місяці[viii]. Саме тому бібліотеки, архіви та музеї стають орієнтованими на потреби дослідника. До прикладу можна взяти цифрову лабораторію з гуманітаристики, яка є окремим відділом бібліотеки Єльського університету[ix]. Саме тут ви зможете отримати не тільки доступ до потрібної вам цифрової колекції, але й допомогу в реалізації власного цифрового проекту, набір потрібних навичок та алгоритмів, дізнаєтеся про права використання матеріалів тощо. Тому не все зводиться до бідності держави та браку фінансів, спочатку має бути ідея, візія, розуміння зміненого світу і місії бібліотеки, архіву, музею в ньому. Зрештою, програми Українського культурного фонду свідчать про те, що кошти ж таки знайдуться.

Попри таку нерайдужну ситуацію в Україні, я все ж з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Цьому сприяє й досвід Центру міської історії зі створення проекту “Львів інтерактивний”, і покладений початок зі створення сайту “Київ інтерактивний”, а також ця освітня платформа. Оптимізму додає й те, що виштовхують істориків на поверхню майбтунього й ентузіасти, які домагаються відкриття архівів та самотужки оцифровують архівні колекції[x].  Масив джерельної бази щороку збільшуватиметься і вже невдовзі історики зрозуміють, що вони також починають мати справу з великими даними, на основі аналізу яких можна перетворити просопографію в аналіз мереж, ілюстрацію – у візуалізоване джерело даних, місце – в множинність поєднань на інтерактивній мапі, а скільки варіантів текстового аналізу для історії ідей та концепцій відкривається годі й казати.

Тож так, я переконана у тому, що “цифровий поворот” може оживити історичну науку в українських університетах. Може привабити абітурієнтів та підготувати їх до майбутнього в епоху цифрових технологій. Адже, якщо студент зможе не тільки написати традиційну курсову роботу, але й зробити власний цифровий проект, то він зможе ставити питання і до сучасності, збираючи потрібні дані, визначаючи правильні алгоритми для їхньої обробки та аналізу, вибираючи доречні способи репрезентації – будь-то графік чи діаграми, складна мапа чи 3-D реконструкція, комп’ютерна гра чи віртуальна реальність. Але перш за все історик при цьому отримуватиме ще більше задоволення від своєї роботи, бо меж креативності у цифровій подачі не має.

Олена Бетлій

[i] Випускники про кафедру історії : https://www.ukma.edu.ua/index.php/osvita/fakulteti/fgn/kafedra-istoriji

[ii] Gergen, Zaagsma, On Digital History. BMGN – Low Countries Historical Review, 128(4), pp.3–29. (2013) DOI: http://doi.org/10.18352/bmgn-lchr.9344 Пор.: Arguing with Digital History working group, “Digital History and Argument,” white paper, Roy Rosenzweig Center for History and New Media (November 13, 2017): https://rrchnm.org/argument-white-paper/

[iii] Детальніше:  Writing History in the Digital Age, ed. by Jack Dougherty and Kristen Nawrotzki (University of Michigan Press, 2013); Douglas, Seefeldt and William, G. Thomas. What is Digital History?: https://www.historians.org/publications-and-directories/perspectives-on-history/may-2009/what-is-digital-history ; Serge ter Braake, Antske Fokkens, Niels Ockeloen, and Chantal van Son.  Digital History: Towards New Methodologies. In B. Bozic, G. Mendel-Gleason, C. Debruyne, & D. O’Sullivan (Eds.), Computational History and Data-Driven Humanities – Second IFIP WG 12.7 International Workshop, CHDDH 2016, Dublin, Ireland, May 25, 2016, Revised Selected Papers (pp. 23-32). (IFIP Advances in Information and Communication Technology; Vol. 482). Springer. https://doi.org/10.1007/978-3-319-46224-0_3

[iv] Edward L. Ayers. The Pasts and Futures of Digital History (University of Virginia, 1999) : http://www.vcdh.virginia.edu/PastsFutures.html Robert Darnton, “The New Age of the Book” New York Review of Books, (March 19, 1999) https://www.nybooks.com/articles/1999/03/18/the-new-age-of-the-book/

[v] Дискусія про протиставлення двох методів читання не нова. Однак в той час, як ми повсяк час звертаємо увагу на потребу глибокого читання, про віддалене в Україні написано небагато. Прикметно, що одиноким текстом Франка Моретті, засновника концепції, в Україні, наскільки мені відомо, лишається переклад його статті 2000 р. на порталі онлайн-часопису “Спільне”-Франко, Моретті. Припущення про всесвітню літературу : https://commons.com.ua/ru/pripushhennya-pro-vsesvitnyu-literaturu/  Натомість заторкнуті ним питання значно оживляють дискусію про те, наскільки насправді пізнаваним є минуле, якщо його вивчення ми проводимо відповідно до канону, виведеного з кількох ключових текстів. Варто бачити макрорівні, перевіряти свої гіпотези кількісно на основі аналізу більших корпусів текстів. І оцифровані бібліотеки дозволяють це робити, а оскільки їхня кількість щороку зростає, то застосування до них машинного читання стає чи не єдино можливим способом їхнього опанування на сьогодні. Див.: Franco, Moretti. Distant reading (2013)

[vi] Daniel J. Cohen, Roy Rosenzweig. Digital History: A Guide to Gathering, Preserving, and Presenting the Past on the Web: Introduction (2005) : http://chnm.gmu.edu/digitalhistory/introduction/.

[vii]Robert Darnton closes the book : https://news.harvard.edu/gazette/story/2015/05/robert-darnton-closes-the-book/

[viii] Пор.: Daniel J. Cohen, Roy Rosenzweig. Digital History: A Guide to Gathering, Preserving, and Presenting the Past on the Web: Introduction (2005) : http://chnm.gmu.edu/digitalhistory/introduction/

[ix] The Yale Digital Humanities Laboratory : https://dhlab.yale.edu/about.html

[x] Funds of State Archive of Kyiv Oblast : https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Funds_of_State_Archive_of_Kyiv_Oblast та оцифровані копії справ ф. 127 Київської духовної консисторії на сайті FamilySearch, оригінали яких знаходяться в Центральному історичному архіві.