Упродовж останніх п’яти років я була причетна до вступних кампаній та пов’язаних з ними промоцій рідної кафедри історії у Києво-Могилянській академії. Найбільшою нашою проблемою у ці роки була недовіра до спеціальності з боку батьків абітурієнтів (вони часто відраджували дітей від нашої неприбуткової сфери діяльності) та з боку бакалаврів-випускників кафедри (частина з них воліла змінити спеціалізацію на магістерці з прагматичних міркувань).

І справді, зрозуміти обидві позиції можна. Адже у світі швидких змін, трансформації способів передачі знання, захоплення великими даними, історична наука може багатьом видаватися застряглою у минулому, яке вона й досліджує. То ж цілком доречним може бути питання, в яке майбутнє можна потрапити, опанувавши її? Відповідь на нього добре сформулював випускник нашої кафедри, а тепер заступник міністра освіти та науки Єгор Стадний:

“Ми не вивчали історію, ми вчились досліджувати минуле і писати історію. Безумовно дати та розвиток подій для нас були важливими, але ціллю було навчитись працювати з джерелами інформації про наше минуле, навчитись відрізняти в них правдоподібні свідчення та вигадки, а також вміти навчитись грамотно, коректно та цікаво розповісти про наше минуле на основі цих свідчень. Не подумайте, що це якісь вузькі навички, які потрібні лише історикам. Я вже восьмий рік працюю аналітиком і саме завдяки навчанню на кафедрі історії я зміг розвинути аналітичне мислення та здатність критично сприймати інформацію. В інформаційний, цифровий вік – це найбільш затребуване вміння.”[i]

По суті, Єгор Стадний у своєму відгуку про кафедру підтверджує те, що ми справді даємо добру фахову історичну освіту. Адже навчитися критикувати джерело – це суть нашої професії та її методології. Однак, чи справді цим і  мають обмежуватися навички історика сьогодні?

Упродовж останніх чотирьох місяців мені довелося шукати власні відповіді на ці питання, занурившись у царину цифрової гуманітаристики та, власне, цифрової історії. І я вдячна Українському культурному фонду, який, підтримавши наш проект, спонукав мене до цього. Це були місяці, коли довелося детально розбиратися з теоретичною та практичною кухнею цифрової історії, ознайомитися з давно і нещодавно зреалізованими цифровими історичними проектами, прослухати онлайн-курси, опанувати ArcGIS і не тільки, а головне – зібрати команду дослідників для створення сайту “Київ інтерактивний“.  Ще одним результатом цих пошуків буде авторський курс, який я прочитаю в Києво-Могилянській академії та в Центрі міської історії у майбутньому.

Тож, які відповіді на поставлені вище питання дає цифрова історія? Почну з того, що я поділяю думку Гербена Загсми (Gerben Zaagsma), який вважає, що “цифрова” – це перехідне окреслення, адже історія завжди залишатиметься історією. Тимчасова ж прив’язка до “цифри” тут обумовлена тим, що на даному етапі дослідницькі проекти з історії, які виконуються за допомогою комп’ютера та обчислювальних методів при пошуку відповідей на дослідницьке питання, обробки даних, їхньому аналізі та представленні, все ще є новинкою в історичній царині[ii]. Однак, можна передбачити, що так само, як історики навчилися набирати свої тексти у комп’ютері, опанували пошук літератури в електронних базах, а тепер впорядковують збережені матеріали на драйверах чи у хмарах, вони поступово так само навчаться кодуванню, візуалізації, створенню мап тощо. Поки ж цього не сталося, триватиме дискусія про принади т.зв. “аналогової” та “цифрової” історії. У чому ж вона полягає?

Вона насамперед стосується дискусії про суть історії як дисципліни. Це пов’язано з тим, що цифрова історія є насамперед викликом. Вона підкреслює, що звичного нам “набору історика” (критичного методу, кабінетної роботи, монографії як доказового результату дослідження) недостатньо. По-перше, на часі вчитися критикувати цифрові інструментарії та алгоритми, за допомогою яких ведуться цифрові дослідження. По-друге, цифрові проекти – це не ізоляція у вежі зі слонової кістки, а робота в команді і це завжди командний результат. По-третє, лінійному викладу минулого можна протиставити різноплановий виклад, закорінений в місці, а не у часі, в синхронних проявах явищ, а не у серійній вибірковості, характерній великим наративам. І по-четверте, цифрова історія передбачає інакшу взаємодію з аудиторією. Читачі сайту – це не пасивні споживачі інформації; вони отримують можливість самостійно досліджувати, відкривати, ставити питання до оцифрованих та візуалізованих даних. Отже, цифрова історія – це про нові знання та дослідницькі навички, підхід до дослідницької роботи, уявлення про можливості репрезентації історичного знання, активна взаємодія з читацькою аудиторією[iii]. 

Чи мають зазначені особливості цифрової історії сприйматися та братися на озброєння усіма без винятку істориками? Безперечно, ні. Кожен має право вибирати, яку функцію виконує для нього комп’ютер у роботі з минулим: чи це місце збереження власних даних і засіб комунікації зі світом; чи ж це допоміжний (штучний) інтелект, що дозволяє вирішувати дослідницькі завдання, який спочатку вчиться, а потім уже читає для вас гігабайти інформації, візуалізує дані у графіці чи мапі. Але разом із тим, так само ті історики, які воліють займатися ЦІ мають отримати право це робити. А для цього мають бути створені відповідні умови. Чи ж є вони в Україні? Відповідь проста: ні.

Початки цифрової історії у західній науці сягають 1960-тих. Новий сплеск уваги істориків до обчислювальних технологій був зумовлений появою персональних комп’ютерів від другої половини 1980-х (чи треба нагадувати, коли вони з’явилися на столі в українського історика?). Наприкінці 1990-х років американські історики уже пишуть про минуле та майбутнє цифрової історії[iv]. Кількість проектів, які розроблені ними та європейськими колегами з країн ЄС на сьогодні годі порахувати. Однак, причина, чому все так інакше в них і досі не так у нас, лежить не лише в фінансовій площині. Так, цифрові проекти дорогі, вони вартують мільйони євро та американських доларів. Але для того, щоб це стало можливим, спочатку мало відбутися те, що я називаю появою “цифрового мислення”. Про що мені йдеться?

Цифрова історія неможлива, якщо хоча б частина істориків не почне сприймати джерельну базу як набір даних (потрібно навчитися розпізнавати дані у тексті), проаналізувати які йому може допомогти комп’ютер. Так, можна перечитати підшивки газет чи стоси мемуарів очима і вибрати з них потрібну інформацію на основі звичного принципу глибокого читання (close reading) сфокусованого на мікрочитанні одного тексту. Але можна довірити цю частину роботи машині, застосувавши на практиці принцип віддаленого та машинного читання з увагою до макрорівня, звідки, завдяки використаним обчислювальним методам вибираються об’єднуючі тенденції, взаємозалежності та кореляції[v]. Усвідомлення істориками зазначених та інших дослідницьких можливостей, які відкривають великі дані, – це перший крок в напрямку і до актуалізації в Україні питання появи оцифрованого репозитарію культурної спадщини. Так, історики, а разом з ними й інші гуманітарії, б мали поставити на порядку денному цю вимогу руба, адже, як писали класики цифрової історії Даніель Коген та Рой Розенцвайґ: “Найбільш важливою зброєю у побудові цифрового майбутнього є активна участь у створенні цифрової історії сьогодні”[vi].

Чому я загострюю увагу на цифровому репозитарії? Тому що, будьмо відвертими, ті оцифровані фонди, які ми на сьогодні маємо, – це не те, на чому можна базувати розвиток дисципліни в Україні. Проблема не стільки навіть в їхній порівняно мізерній кількості, скільки в їхньому форматі: вони є нечитабельні, бо це копії сканованих зображень без подальшого їхнього розпізнання (хоча б нерукописної частини фондів). Але, звісно, це уже також прорив у порівнянні з ситуацією, яка була ще кілька років тому. Для того, щоб стало інакше, має змінитися насамперед мислення керівництва культурних інституцій.

Вони самі мають зрозуміти, що це не відвідувачі їхніх установ, часом шляхом судових рішень, мають вимагати відкритості. Ні! Відкритість має стати гаслом керівництва культурних інституцій. У цьому полягає їхня місія в сучасному світі. Щоб кожен керівник/керівниця, полишаючи свою посаду, міг/могла сказати про себе услід за професором і директором Гарвардської бібліотеки (2007-2015) Робертом Дарнтоном: “Якби я міг охарактеризувати одним словом, що я робив з 2007 року, то цим словом було б “відкритість” – я відкрив Гарвард світові”[vii]. Бо відкритість – це шлях до перетворення інформації в знання. Чого вартує наша культурна спадщина, що гниє в підвалах архівів, досі лишається неописаною в музеях, позбавленою каталогів, якщо вона є надалі закритою для дослідників? 

“Цифрове мислення” передбачає також зміну відносин між операторами культурних інституцій та дослідниками. Адже в основі цифрової гуманітаристики лежить й розуміння, що завдяки оцифрованим матеріалам ми шануємо життєвий час дослідника, розвиваємо його потенціал, бо оцифровані фонди дозволяють опрацьовувати матеріали швидше та ефективніше, бо те, що фізично можна було переписати в архівах чи бібліотеках протягом життя, тепер можна опрацювати за місяці[viii]. Саме тому бібліотеки, архіви та музеї стають орієнтованими на потреби дослідника. До прикладу можна взяти цифрову лабораторію з гуманітаристики, яка є окремим відділом бібліотеки Єльського університету[ix]. Саме тут ви зможете отримати не тільки доступ до потрібної вам цифрової колекції, але й допомогу в реалізації власного цифрового проекту, набір потрібних навичок та алгоритмів, дізнаєтеся про права використання матеріалів тощо. Тому не все зводиться до бідності держави та браку фінансів, спочатку має бути ідея, візія, розуміння зміненого світу і місії бібліотеки, архіву, музею в ньому. Зрештою, програми Українського культурного фонду свідчать про те, що кошти ж таки знайдуться.

Попри таку нерайдужну ситуацію в Україні, я все ж з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Цьому сприяє й досвід Центру міської історії зі створення проекту “Львів інтерактивний”, і покладений початок зі створення сайту “Київ інтерактивний”, а також ця освітня платформа. Оптимізму додає й те, що виштовхують істориків на поверхню майбтунього й ентузіасти, які домагаються відкриття архівів та самотужки оцифровують архівні колекції[x].  Масив джерельної бази щороку збільшуватиметься і вже невдовзі історики зрозуміють, що вони також починають мати справу з великими даними, на основі аналізу яких можна перетворити просопографію в аналіз мереж, ілюстрацію – у візуалізоване джерело даних, місце – в множинність поєднань на інтерактивній мапі, а скільки варіантів текстового аналізу для історії ідей та концепцій відкривається годі й казати.

Тож так, я переконана у тому, що “цифровий поворот” може оживити історичну науку в українських університетах. Може привабити абітурієнтів та підготувати їх до майбутнього в епоху цифрових технологій. Адже, якщо студент зможе не тільки написати традиційну курсову роботу, але й зробити власний цифровий проект, то він зможе ставити питання і до сучасності, збираючи потрібні дані, визначаючи правильні алгоритми для їхньої обробки та аналізу, вибираючи доречні способи репрезентації – будь-то графік чи діаграми, складна мапа чи 3-D реконструкція, комп’ютерна гра чи віртуальна реальність. Але перш за все історик при цьому отримуватиме ще більше задоволення від своєї роботи, бо меж креативності у цифровій подачі не має.

Олена Бетлій

[i] Випускники про кафедру історії : https://www.ukma.edu.ua/index.php/osvita/fakulteti/fgn/kafedra-istoriji

[ii] Gergen, Zaagsma, On Digital History. BMGN – Low Countries Historical Review, 128(4), pp.3–29. (2013) DOI: http://doi.org/10.18352/bmgn-lchr.9344 Пор.: Arguing with Digital History working group, “Digital History and Argument,” white paper, Roy Rosenzweig Center for History and New Media (November 13, 2017): https://rrchnm.org/argument-white-paper/

[iii] Детальніше:  Writing History in the Digital Age, ed. by Jack Dougherty and Kristen Nawrotzki (University of Michigan Press, 2013); Douglas, Seefeldt and William, G. Thomas. What is Digital History?: https://www.historians.org/publications-and-directories/perspectives-on-history/may-2009/what-is-digital-history ; Serge ter Braake, Antske Fokkens, Niels Ockeloen, and Chantal van Son.  Digital History: Towards New Methodologies. In B. Bozic, G. Mendel-Gleason, C. Debruyne, & D. O’Sullivan (Eds.), Computational History and Data-Driven Humanities – Second IFIP WG 12.7 International Workshop, CHDDH 2016, Dublin, Ireland, May 25, 2016, Revised Selected Papers (pp. 23-32). (IFIP Advances in Information and Communication Technology; Vol. 482). Springer. https://doi.org/10.1007/978-3-319-46224-0_3

[iv] Edward L. Ayers. The Pasts and Futures of Digital History (University of Virginia, 1999) : http://www.vcdh.virginia.edu/PastsFutures.html Robert Darnton, “The New Age of the Book” New York Review of Books, (March 19, 1999) https://www.nybooks.com/articles/1999/03/18/the-new-age-of-the-book/

[v] Дискусія про протиставлення двох методів читання не нова. Однак в той час, як ми повсяк час звертаємо увагу на потребу глибокого читання, про віддалене в Україні написано небагато. Прикметно, що одиноким текстом Франка Моретті, засновника концепції, в Україні, наскільки мені відомо, лишається переклад його статті 2000 р. на порталі онлайн-часопису “Спільне”-Франко, Моретті. Припущення про всесвітню літературу : https://commons.com.ua/ru/pripushhennya-pro-vsesvitnyu-literaturu/  Натомість заторкнуті ним питання значно оживляють дискусію про те, наскільки насправді пізнаваним є минуле, якщо його вивчення ми проводимо відповідно до канону, виведеного з кількох ключових текстів. Варто бачити макрорівні, перевіряти свої гіпотези кількісно на основі аналізу більших корпусів текстів. І оцифровані бібліотеки дозволяють це робити, а оскільки їхня кількість щороку зростає, то застосування до них машинного читання стає чи не єдино можливим способом їхнього опанування на сьогодні. Див.: Franco, Moretti. Distant reading (2013)

[vi] Daniel J. Cohen, Roy Rosenzweig. Digital History: A Guide to Gathering, Preserving, and Presenting the Past on the Web: Introduction (2005) : http://chnm.gmu.edu/digitalhistory/introduction/.

[vii]Robert Darnton closes the book : https://news.harvard.edu/gazette/story/2015/05/robert-darnton-closes-the-book/

[viii] Пор.: Daniel J. Cohen, Roy Rosenzweig. Digital History: A Guide to Gathering, Preserving, and Presenting the Past on the Web: Introduction (2005) : http://chnm.gmu.edu/digitalhistory/introduction/

[ix] The Yale Digital Humanities Laboratory : https://dhlab.yale.edu/about.html

[x] Funds of State Archive of Kyiv Oblast : https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Funds_of_State_Archive_of_Kyiv_Oblast та оцифровані копії справ ф. 127 Київської духовної консисторії на сайті FamilySearch, оригінали яких знаходяться в Центральному історичному архіві.

Олена Бетлій, Ольга Гнидюк, Анна Ісаєва, Катерина Диса, Мартін-Олександр Кислий, Андрій Левченко, Олександра Оберенко, Дарина Подгорнова, Марія Чорна.

Наш блок задумувався з подвійною метою:

1) ознайомитися з внутрішньою кухнею цифрової історії, можливостями, які дають для історика в його дослідженні цифрові інструменти;
2) виконати власний цифровий проект на основі дослідження повсякдення Києва початку ХХ ст.

Реалізація цих завдань лягла в основу розробки курсу з цифрової історії, який Олена Бетлій прочитає у Києво-Могилянській академії в наступному академічному році та у Центрі міської історії. А також втілилася у веб-сайт “Київ інтерактивний“.

Курс за форматом і наповненням є вступом до цифрової історії (ЦІ). Його мета ознайомити студентів із засадами та принципами ЦІ, основними методологічними підходами, етапами з оцифрування джерельних колекцій, проведення цифрового історичного аналізу та визначення подальшого представлення його результатів для аудиторії.

При розробці курсу було враховано досвід, отриманий під час роботи над проектом “Київ інтерактивний”. Зокрема, на практиці виявилося кричуще необхідним бути обізнаними з аналогічними цифровими проектами, які розробляються колегами в інших країнах. Не менш необхідним було швидко вчитися роботі з оцифрованим  та розпізнаним, однак невичитаним джерелом, перетворювати його в базу даних у форматі Excel чи CSV, визначатися зі способом візуалізації тощо.

Таким чином, курс розбудовано довкола 4 блоків: вступний, пізнавальний, дослідницький та презентаційний.

Виклад буде розпочато від поступового введення студентів у розуміння проблематики цифрової історії, її можливостей та обмежень, основної термінології, прикладів, етичних норм. Наступна частина – це детальна робота з вже реалізованими проектами, аналізуючи які студенти будуть вчитися рецензувати цифрові проекти так, як вони це роблять із традиційною історіографією. Ґрунтовна обізнаність з ними – це також допомога студентам із розробкою власного дослідження у цифрі.

Після цього їм буде запропоновано з використанням бази даних дослідження “Київ інтерактивний” та інших оцифрованих джерельних колекцій про Київ провести власне міні-дослідження, яке вони презентуватимуть наприкінці курсу. З цією метою вони вчитимуться визначати мету проекту, вибирати цифрові інструменти для його реалізації. Студенти працюватимуть над створенням тематичних баз даних, опановуватимуть роботу в Excel, будуть вчитися трансформувати таблиці в мапи та створювати на їхній основі інтерактивну інфографіку (для початку опановуючи інструментарій ArcGIS, Tableau, Voyant, Gephi). Під час презентацій їхнім завданням буде представити результати проведеного аналізу даних.

Звісно, для успішного впровадження цифрової історії в Україні такого вступного курсу недостатньо. Робота з цифрою – це колективні проекти. І цей курс було б добре підтримати принаймні налагодженою співпрацею з колегами з інших факультетів, насамперед комп’ютерних наук. Причому така співпраця була б корисною не тільки історикам, але й студентам-програмістам. Адже під час пошуку розробників для нашого сайту нам довелося стикатися з відвертим нерозумінням завдань нашого проекту. І наш досвід не поодинокий. Про це існує багато дискусій в літературі предмету, і всі вони зводяться до того, що історик/гуманітарій мають вміти поставити IT-спеціалістам завдання, а не підлаштовувати свої моделі досліджень під вже існуючі технічні рамки, що може призвести до викривлення результатів, хибних вибірки та аналізу. За такою співпрацею сторін майбутнє цифрової історії та цифрової гуманітаристики загалом: ми маємо навчитися розробляти потрібні нам інструменти цифрового дослідження. І університет – це чудовий майданчик для початку такої роботи.

Так само видається ускладненим робити цифрову історію без належного рівня підготовки архівних колекцій та готовності архівних установ до співпраці. Найбільш болючим для дослідників залишається питання права на використання архівних матеріалів, адже зазвичай потрібні джерела не розглядаються як суспільне надбання. Таким чином, дослідник вимушений не тільки отримувати дозвіл на використання візуальних матеріалів, але й оплачувати його. Слід наголосити на відсутності у відкритому доступі колекцій для ознайомлення, тобто, можливості лише переглянути їх, що вже ускладнює проект. Видається доцільним запровадження практики “сумлінного використання”, що дозволить тим, хто працює з візуальним джерелами (а в проектах з цифрової історії це і митці), вільно використовувати частково чи повністю надбання минулого для реалізації своїх ідей. Загалом, мислення в категоріях цифрової гуманітаристики підштовхує до усвідомлення викликів, і з якими вже невдовзі зіштовхнуться українські архівні установи та музеї. Адже оцифрування неможливо виконувати без запровадження системного і загальноприйнятого стандарту, інакше ця корисна діяльність перетворюється в сліпе наслідування модних віянь без усвідомлення наслідків. Так само вже час планувати власне цифрове збереження сьогодення, не відкладаючи це на майбутнє.

Що стосується розробки нашого сайту “Київ інтерактивний“, то при його реалізації ми навчилися командній роботі. І це головне досягнення реалізації цієї частини блоку. Бо в ній запорука довготривалості самого проекту. Так само, ми сподіваємося, нам вдалося створити ресурс, який покаже Київ не з точки зору його фізичних об’єктів, а з погляду складного мережива повсякденних стосунків і практик. В основі такого підходу – методологія міської історії, яка розглядає людину у просторі і сприймає простір через практики людини. Цифрові інструменти дозволили нам опрацювати для цього значно більший масив даних та візуалізувати їх за допомогою карти, графічних зображень, мультимедійних додатків.

Отже, за короткий проміжок часу нам вдалося створити декілька тематичних баз даних, використовуючи для цього оцифрований і розпізнаний варіант адресної книги “Весь Киев” за 1916 рік. Цей довідник був останнім опублікованим до кардинальних змін у місті, привнесених буремними роками революції. Тому ми вирішили зафіксувати людей міста, їхню діяльність та зайнятість саме на його основі. Ми опрацювали такі теми: власники міста, освіта, їжа, ночівля, медицина, дозвілля, сакральна архітектура, транспорт, культурні інституції. Їхню візуалізацію ви можете побачити в інтерактивній мапі міста. До неї ж додається ще одна тема – кримінальний Київ, дані для якої були зібрані зі щоденних газет “Южная копейка” та “Киевлянин” за період 1914-1916 років. Відповідна мапа покаже місця злочинів: крадіжок, пограбувань, вбивств. Наразі триває робота над найбільшою за показниками базою даних мешканців міста, що нараховує до 50 тисяч осіб. Вона включатиме інформацію про місце проживання та зайнятість. Також, ми продовжуємо роботу над встановленням сучасних адрес для об’єктів досліджуваного нами Києва 1916 року. Візуалізовано згадані бази даних в інтерактивній мапі міста. Робота над нею триватиме, в подальшому ми будемо інформувати на сайті у розділі “Новини” про всі доповнення.

Окрім самої мапи, ви можете знайти й низку матеріалів, виконаних у форматі storymap, що дозволив дослідницям та дослідникам нашої команди супроводжувати свої наративи фотографіями, мапами, графічними, відео та звуковими матеріалами. Зібрані вони у рубриці “Історії”. Їхня мета познайомити відвідувачів сайту з Києвом, зробити це місто зрозумілим та пізнаваним. Використані в “історіях” матеріали можуть стати предметом аналізу та окремого дослідження як для школярів, так і студентів. Окрім того, сам інструмент мапи-історії може показати студентам додаткові можливості для впорядкування результатів їхніх досліджень, окрім вже опанованих ними інструментів (які часто завершуються на знанні ppt). Ми будемо поповнювати цю рубрику новими історіями. А тому й тут стежте за нашими новинами.

Якщо ж зануритися в кожну з названих тем, то можна краще зрозуміти наші дослідницькі наміри. Так, варто розпочати з однієї з найбільших наших баз даних: “Власники Києва“. Ця назва є умовною, люди, яких ми там зібрали не володіли Києвом, вони мали у власності будинки у місті. З півмільйона жителів міста нам вдалося віднайти майже 8500 тисяч тих, хто мав нерухомість у центральній його частині, без врахування околиць. У цьому списку є багато відомих прізвищ, зокрема, Терещенки, Ханенки, Бродські, але є й зовсім незнайомі люди, чиї персональні історії часто залишаються загадкою для істориків. Мапа, створена на основі бази даних “Власники міста”, дозволяє нам розказати трохи більше про життя всіх цих людей. Хтось з них мав садибу, хтось прибутковий будинок, або навіть кілька будинків відразу; хтось ділив право власності з дружиною чи чоловіком, братом чи сестрою, або навіть з іншими людьми; одні отримали нерухомість у спадок, інші ж придбали самостійно. Якщо накласти на цю мапу шари з інших розділів нашого проекту, ми зможемо побачити де ці люди працювали, або куди ходили. Ми показуємо об’єкти та їхніх власників станом на 1916 рік, у момент перед революцією, яка все змінила. Як саме все змінилось, залишається запитанням для нашого майбутнього дослідження.

На етапі формування бази даних, з адресної книги “Весь Київ” до теми харчування було зібрано близько 1000 адрес закладів громадського харчування та магазинів / торгівельних точок з продуктами, а також домашніх адрес їх власників/ць та працівників/ць. Частина цих об’єктів уже нанесена на мапу міста і поділена за типами закладів: їдальні, ресторани, кав’ярні, а також магазини молочних, м’ясних, рибних, бакалійних та інших товарів. Наратив за цією темою охоплює часовий проміжок від середини ХІХ століття до 20-х років ХХ століття, зокрема розкриваючи тему появи перших ресторанів у Києві, функціонування різних за призначенням та потенційною клієнтурою їдалень та крамничної торгівлі, а також змінам, що відбуваються після встановлення радянської влади у місті. Окремий блок розповіді присвячено НЕПу та співіснуванню приватної сфери з державно-кооперативною.

Більше 200 освітніх установ і понад 4 тисячі їхніх працівників зібрано для нашої бази даних про освіту. З неї можна буде побачити як густоту поширення освіти по різних районах Києва, так  і зрозуміти, наприклад, гендерний розподіл освітніх кадрів міста. Нанесені на мапу дані допомагають уявити, на яку освіту могла розраховувати дитина у 1916 році залежно від її релігії, етнічності та статі. Про це детальніше можна буде прочитати і в історії, присвяченій соціальним нерівностям в освіті дореволюційного періоду. Інша ж історія розкаже вам про те, як дітей намагалися захистити від згубного впливу міста і яким, відповідно до цього, був “нормативний” дитячий простір Києва.

База даних “Медицина” допомогла показати різноманіття типів лікарських закладів у Києві, а також їхнє поширення по місту. Хоча це була одна з найменших баз даних – всього 100 установ, – ми намагались також продемонструвати особливості функціонування лікарень. За допомогою цього можна краще уявити, жителі якого району мали кращий доступ до лікарських послуг, ціновий діапазон, спектр послуг тощо. На жаль, більшість сучасних оповідей про медицину у Києві обмежуються характеристикою внутрішньої організації структур. Наш проект, у свою чергу, спрямований на те, щоб продемонструвати медицину очима звичайних киян та киянок, якщо їм необхідно було медичне лікування – чи могли вони його собі дозволити, про що розкаже історія “Медицина: від забобонів до науки”.

Мапа-історія “Розваги у Києві” розкриває тему місць для розваг та відпочинку киян під час Першої Світової війни, а також пояснює культурні тенденції принесені війною. Велика кількість мультимедійного матеріалу у поєднанні з інтерактивними мапами дозволяє цікавіше та у простіший спосіб розкрити тему. Окрема історія “Вініл та музика Києва” знайомить з музичними смаками та вподобаннями киян на прикладі платівкових записів того часу. Також ця рубрика є спробою розкрити тему музичних магазинів у Києві через рекламні оголошення та музичні платівки. Окрему увагу приділено ще одній темі: “Звуковий ландшафт Києва початку ХХ століття”, що дасть можливість проаналізувати рівень шуму в місті та визначити відносно шумні та тихі райони/ділянки/місця міста. Робота над нею ще триває.

В рубриці “Історії” на сайті ви також знайдете тему: “Київ у русі“. Це історія про швидкість, ріст та кардинальні зміни. Технічні новації та їх несподівані соціальні наслідки. У цікавій формі ми намагались розповісти, як великі інфраструктурні проекти перетворили провінційне місто на вируючий, повний життя та екзотичних товарів, центр зі сполученням з найвіддаленішими і досі недосяжними куточками землі. Нам було цікаво, як змінювався міський пейзаж, а з ним і звуковий фон, з появою двох небачених до цього засобів пересування та джерел шуму: автомобіля та трамвая. Обидва пожвавили міський рух, але, також, були джерелом небезпек та улюбленою темою газетних гумористів. Крім того, нашу увагу привернули соціальні наслідки запровадження міського публічного транспорту, адже це перший майданчик, де зустрілись кияни, і не тільки, і з різних соціальних прошарків суспільства.

Для кращої комунікації з нашою аудиторією, ми створили окремі сторінки в соцмережах, що дозволило не тільки охопити ширший загал зацікавлених, але й експериментувати із різними засобами взаємодії, зокрема й візуальними.

І насамкінець про головне: ми відкриті до співпраці і до критичних зауваг, що зроблять наш сайт ще кращим. Досі проект виконувався завдяки підтримці Українського культурного фонду. Надалі ж ми його вестимо на громадських засадах, аж поки не отримаємо нову підтримку : )